Було страшно й дуже гордо

  • 1671

Фото без описуМинуло два роки від важливої дати в історії міста. 26 березня Славутич вийшов на мітинг супротиву окупантам.

Подія привернула увагу всієї країни, надихала громади на боротьбу й дала сил виказувати силу волі, незгоду й непокору окупанту. Це зіграло важливу роль в інформаційній боротьбі.

Ми розпитали, а люди поділились тим, як зараз вони згадують цей день, що думають з приводу події.

 

 

 

 

 

 

 

Ліля.

Фото без опису

Для мене 26 березня - спочатку це був страх.
Від того, що незрозуміло що і як буде. Потім це був страх за чоловіка й батька, які пішли на мітинг, тому я дуже злякалась, коли почула постріли.
А потім, потім це гордість. Велика гордість за місто, за людей.
Навіть зараз, коли передивляюсь відео, то сльози на очах.

Лідія. (Без фото).

Мало що знаю про той день, я з Енергодару, нещодавно тут.
Але як йду площею, то на Алеї Героїв бачу, що є портрети заглиблих саме в Славутичі. І, взагалі, тут фото, не тільки мешканців Славутича, а й тих, хто тут ріс чи вчився... вони всі ваші, всіх шануєте, молоці.

Марина.

Фото без опису

Для мене це було дуже страшно.
В той час я була не в місті, але все бачила, спостерігала. Неймовірно хвилювалась за своїх. На відео бачила знайомих, коли стрілянина почалась, дуже страшно було дивитись. І хотілося бути поруч з усіма, й моторошно було.
Як вони (росіяни) вийшли звідси багато місцевих на українську перейшли. Це гідно поваги.

Для Славутича це перш за все була єдність. Демонстрація власної волі окупанту.

Олена.

Фото без опису

Було дуже страшно, якась невідомість. Дуже хвилювалась за чоловіка, батьків його. Вони якраз на мітинг пішли.
І в той же час така гордість. Що ми змогли, що переселили страхи свої і були разом.
Це була перша перемога, момент єднання. Ми показали, що Славутич - українське місто.

Тетяна.

Фото без опису

Це гордість. Стільки людей вийшло. І люди позначили, що вони українці.

Сергій.

Фото без опису

Страшно було. Як росіяне зайшли, ми не знали що робити. А потім, нічого так, зібрались. Мітинг був.
Якраз йшли від Палацу молоді, воно як бухнуло. Там відбиток, мабуть, досі залишився. Мер був, отам якраз всі були.
Вони постріляли, але всеодно ми їх прогнали.
Все-таки в нас люди дружні. Зібрались, молодці. І зараз так само дружньо намагаємось жити.
На весну прибираємось, кожен як може.

Катерина.

Фото без опису

Дуже напружені були всі в той час.
Ми в тоді були задіяні в розподілі гуманітарної допомоги. Як оголосили загрозу артобстрілу, то до дітей пішли. На мітингу не були, за дітей хвилювались. Тоді сподівались, що швидко мине.
Це такий неймовірний був патриотизм.
Думаю, люди хотіли показати, що вони сильні і все подолають

Ольга.

Фото без опису

Це було страшно.
Я мешкаю в Таллінському кварталі. І з вікна було видно як колона ворожої техніки шикувалась вулицею.
Там де Палац молоді, великий такий панцерник стояв.
Ми в телефонах прочитали про збір й виходили на площу. Було неочікувано багато людей, майже все місто вийшло.
Коли я йшла, якраз повз ці два будинки, у дворі вже були росіяни, стояли біля кожного під’їзду, вони супроводжували зі зброєю тих, хто йшов на мітинг. Страшно.
Це була історія про нашу єдність.
Ми — громада, в нас людина не залишиться одна зі своєю бідою.
Відчувалось, що всі разом, це було дуже приємно. Привід страшний і сумний, та все ж це про єдність.

Андрій.

Фото без опису

Як кинули туди газову гранату, я трішки відповз, щоб віддихатись, і якраз донька дзвонить. А я кашляю, ні вдихнути, ні видихнути, а ні слова сказати не можу, а вона плаче, хвилюється.
Там так якраз було гарне місце, щоб кадр зробити.
А народ пішов відганяти орків, туди, в сторону лікарні. І прямо переді мною вдаряється світлошумова граната, інстинктивно хотів піймати та одумався.
А поруч хлопцю прямо в ногу така гранта прилетіла.
Це такі відчуття, взагалі про себе не думаєш. Просто йшли й тисли на них, сила така і вперед.
Жалкую, що фотоапарат не взяв. На телефон знімав, брату надсилав, а він вже розміщував в Фейсбуці.
Така подія, величезний прапор.
До перехрестя відігнали росіян і хлопцю прямо в голову попали світлошумовою.
Він впав, так кров лилася, хтось курткою йому голову замотав.
В цей момент з Чернігова приїжджала машина, що привезла інсулін діабетикам, і окупанти її пропустили. І коли вони їхали назад, того у хлопця забрали в Чернігів на тій машині. Так співпало.

Це лише невелика частка спогадів містян, бо цей спротив, він є в кожному, він вже наш, як бажання волі.

Страх пішов, а гордість з нами вже назавжди.

Тримаємось!

Інші новини міста

Всі новини міста